На Тернопільщині з XVIII століття плекають традицію вбирання хрестів на храмове свято
Напередодні відзначення храмового свята Воздвиження Чесного Животворчого Хреста, мешканці села Монастирок збирають велику кількість квітів, розробляють декоративні рішення та прикрашають 14 стацій Хресної дороги. Цей звичай передається в родинах від одного покоління до іншого. Найчастіше головну роль у цьому обряді виконують незаміжні дівчата. Ця практика об’єднує громаду навколо спільної та значущої справи. 26 березня 2026 року ця традиція була офіційно внесена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Кореспондентка «Укрінформу» відвідала Монастирок, щоб відчути неповторну атмосферу цього давнього села. Вона розпитала місцевих мешканців про тонкощі створення квіткових композицій, а також про особливі повір’я для дівчат, які прагнуть якнайшвидше одружитися.
МІСЦЕ, ДЕ ЗУСТРІЛИСЯ ЯЗИЧНИЦТВО ТА ХРИСТИЯНСТВО
Монастирок – це маленьке село, що входить до складу Більче-Золотецької територіальної громади, яке по праву вважається однією з наймальовничіших місцевостей Тернопільщини. Воно приваблює відвідувачів стародавнім печерним храмом, надзвичайно гарними краєвидами на долину річки Серет та особливою атмосферою спокою.
«Назва села походить від того, що тут у печерному храмі було засновано давній монастир, перша згадка про який датується IX століттям. У цьому місці поєдналися язичницькі вірування та християнство. У дохристиянський період тут функціонувало одне з трьох найбільших язичницьких святилищ на території нашої Борщівщини», – розповідає настоятель Хрестовоздвиженського храму, ігумен Свято-Вознесенського чоловічого монастиря Миколай Хмарний.
За його словами, з приходом християнства у IX столітті тут оселилися перші ченці-місіонери з Європи, оскільки ця територія належала до Моравської єпархії, заснованої Кирилом та Методієм.
«Пізніше, коли у X столітті відбулося хрещення Київської Русі, на цьому місці вже стояв перший дерев’яний храм, збудований на честь Пресвятої Богородиці. У 1530 році турки його спалили, але чудотворну ікону, яка досі зберігається у церкві, їм знищити не вдалося. Згодом ченці-відлюдники повернулися сюди й відбудували дерев’яну церкву, яка кілька разів зазнавала руйнувань через пожежі. У XVIII столітті родина Сікержинських спорудила тут Хрестовоздвиженський храм, який був не лише культовою, а й оборонною спорудою, завдяки чому й зберігся до наших днів», – поділився ігумен Миколай.
Також у 1600 році власник Більче-Золотого Стефан Потоцький заснував у Монастирку Свято-Воздвиженський василіанський монастир. Досі збереглися кам’яні келії, де молилися ченці. Сьогодні тут зберігають сакральні артефакти, а згодом планують створити музей.
Як зазначає ігумен Миколай, поруч із храмом та монастирем розташована Хресна дорога, історія якої сягає XVI–XVII століть. Уже кілька століть існує традиція прикрашати квітами її 14 стацій до свята Воздвиження Чесного Хреста, яке з 2023 року відзначають 14 вересня.
КОЖНА З 14 СТАЦІЙ ЗАКРІПЛЕНА ЗА ПЕВНОЮ РОДИНОЮ
Приїжджаю у Монастирок разом із головою Більче-Золотецької громади Галиною Огородник. Саме вона стала ініціаторкою подання традиції вбирання хрестів Хресної дороги до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Пані Галина – уродженка цього села, і її родина багато поколінь поспіль прикрашає один із хрестів.
«Моя бабуся, яка народилася у 1919 році, розповідала, що змалку вона пам’ятає, як усією родиною вдягали хрест. Звісно, колись не було так багато різноманітних квітів, як тепер. Тому збирали польові рослини, різне зілля, яке вирощували біля хати», – пригадує пані Галина.
За її словами, не вдалося з’ясувати, як виникла і з чим пов’язана традиція вбирання хрестів на храмовий празник.
«Найважливіше, що вона існує і дійшла до нас через покоління. Тепер наше завдання – зберегти її і далі передати нашим дітям та онукам», – зазначає жінка.
Кожен із 14 хрестів Хресної дороги закріплений за певною родиною. Основні учасниці цього обряду – незаміжні дівчата з цих родин, які прикрашають хрести квітами та зеленню.
«Наприклад, я вдягала родинний хрест, а коли вийшла заміж, то передала цю місію своїй троюрідній сестрі, тепер прийшла черга моєї десятирічної онуки. І хоч вона не живе у Монастирку, ми все одно дотримуємося цієї традиції, у вересні привозимо квіти і прикрашаємо хрест», – розповідає пані Галина.
Ще з весни усі готуються до дійства: обмірковують декор, які квіти будуть потрібні. Далі висівають насіння, спершу доглядають розсаду, потім висаджують рослини у квітник і все літо доглядають. Час висаджування спеціально обирають так, щоб квіти розцвіли саме до дня храмового свята. До всіх деталей тут ставляться дуже відповідально.
Цікаво, що щороку квіткове оздоблення стацій Хресної дороги змінюється. Якщо бабусі використовували здебільшого польові квіти, то тепер намагаються створити щоразу оригінальніші композиції на сучасний лад.
ХТО ЗАКВІТЧАЄ ПЕРШИЙ ХРЕСТ, ТОЙ ШВИДКО ВИЙДЕ ЗАМІЖ
Під час відвідин Монастирка на території обителі зустрічаю групу місцевих жительок, які прийшли прибирати святиню. Розпитую їх про унікальну традицію села та спогади з дитинства.
«У нас кажуть: хто вдягає перший хрест Хресної дороги, той швидко вийде заміж. Я так і зробила, тож наступний храмовий празник зустрічала вже заміжньою», – з усмішкою каже місцева мешканка Віра Ковальчук.
І це не єдиний лайфхак у Монастирку для незаміжніх дівчат. Поряд із печерним монастирем стоїть білий кам’яний хрест. Кажуть, його колись встановив чоловік, донька якого довго не могла знайти свою долю, і невдовзі після цього вона вийшла заміж.
«Тому вночі перед святом Воздвиження Чесного Хреста, коли ніхто не бачить, дівчата пов’язують на цей хрест стрічки або квіти. І люди кажуть, що це допомагає», – додає пані Галина.
А ще присутні пригадують, що за давніх часів, якщо дівчина відмовлялася вбирати хрест, її могли символічно покарати. Одного разу побілену хату Катерини, яка не хотіла дотримуватися звичаю, хлопці заляпали багнюкою.
Жінки розповідають, що серед найпопулярніших рослин, які тепер використовують для оздоблення, – васильки, чорнобривці, жоржини, хризантеми. А за зелену основу править різновид полину, який тут називають «боже деревце».
Починають вбирати хрести за день до свята. Люди приходять родинами, привозять квіти автівками чи тракторцями, складають їх у пучки та прикріплюють за допомогою мотузок.
«Увечері напередодні храмового свята священники відправляють Хресну дорогу. Це надзвичайно гарне вечірнє дійство, на яке збирається багато людей. Наступного дня відбувається святкова літургія, а потім – знову молитва біля стацій Хресної дороги та їх освячення. Після цього люди обривають зілля з хрестів і забирають додому, адже воно вважається цілющим оберегом. Його додають у першу купіль немовляти, кладуть дитині під подушку. Також із цього зілля ми робимо обереги й передаємо на фронт військовослужбовцям із нашої громади», – ділиться пані Галина.
Традиція вбирання Хресної дороги у Монастирку триває попри війну та виклики часу. Її передають із покоління в покоління – від матері до доньки, від бабусі до онуки, від сестри до сестри – як живу пам’ять роду, що стала невіддільною частиною цього мальовничого краю та його мешканців.
Довідково. Щоб зберегти притаманні різним куточкам нашої держави обряди, звичаї і традиції, у 2008 році Україна приєдналася до Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини. Стаття 12 цього документа зобов’язує кожну державу-учасницю складати та вести національні реєстри відповідних об’єктів. До Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини (НКС) України, затвердженого наказом Міністерства культури України від 12 лютого 2018 року № 105, тепер входить понад 120 позицій.
Збереження спадщини є надзвичайно важливим під час війни, коли деякі території її поширення окуповані російськими військами, а носії змушені шукати прихисток в інших регіонах чи навіть за кордоном. Тому з 2024 року інформаційне агентство «Укрінформ» веде власне дослідження об’єктів Національного переліку елементів НКС, підготувавши вже орієнтовно 50 публікацій, зокрема, про петриківський розпис, косівську мальовану кераміку, кримськотатарський орнамент орьнек, травництво Старобільщини, поминальне деревце Буковини, клезмерську музику Подільського (Кодимського) району Одеської області, сукання обрядової весільної свічки на Житомирщині, створення клембівської сорочки «з квіткою» (Вінниччина) та інше.
Юлія Томчишин
Фото авторки й ті, що надала Галина Огородник