Сполучені Штати Америки намагалися вирішити завдання дистанційного виведення з ладу аеродромів противника за допомогою Tomahawk MRASM AGM-109H, але ключовим елементом була не сама крилата ракета
Поки що в НАТО шукають швидке рішення для унеможливлення використання аеродромів супротивника в рамках відкритого конкурсу Persistent Airfield Denial з призовим фондом у 250 тисяч євро, цілком доречно згадати, як подібні завдання вирішувалися до ери дронів.
Тим більше, що завдання знищення літаків на землі, складів боєприпасів та палива, а також іншої наземної інфраструктури загалом намагалися вирішувати з моменту появи самої авіації. Однак, в умовах конкурсу існує суттєве обмеження – рішення має бути готовим до застосування без досягнення повної переваги в повітрі. Тобто, стандартний підхід зі скиданням бетонобійних бомб на злітну смугу та обсипанням стоянок літаків касетними боєприпасами не підходить.
Тому, можливо, варто звернутися до досвіду Сполучених Штатів, де у 1970-х роках розпочали розробку спеціальної версії крилатої ракети Tomahawk MRASM AGM-109H. Ця ракета мала на меті руйнувати злітно-посадкові смуги, після чого літаки опинялися б у пастці та могли бути знищені іншими засобами. Ключовим елементом цієї ракети мали бути малогабаритні суббоєприпаси, здатні пробивати бетонні плити, заглиблюватися на кілька метрів і вибухати, створюючи глибокі та широкі вирви.
За планом, Tomahawk MRASM мала пролітати точно вздовж смуги, випускаючи суббоєприпаси з певним інтервалом для гарантованого послідовного ураження по всій її довжині. Саме кількість суббоєприпасів була потенційним гарантом ефективності, оскільки спочатку планувалося розмістити 60-80 суббоєприпасів TAAM (Tactical Airfield Attack Munition). Однак, розробку цих боєприпасів не вдалося завершити, тому було вирішено використати BLU-106 BKEP.
Це були міні-ракети довжиною близько 1 метра, що складалися з твердопаливного прискорювача та бойової частини з міцним корпусом. Після відділення BLU-106 BKEP стабілізувалася за допомогою парашута, вмикався прискорювач, і боєприпас пробивав бетон. Після цього відбувався вибух приблизно 3 кг вибухової речовини. Через їхні більші габарити, у Tomahawk можна було розмістити 24-28 таких суббоєприпасів.
Також розглядалася можливість використання німецьких STABO. Цей суббоєприпас для пробиття бетону використовував ведучий кумулятивний заряд вагою 1,11 кг, в який потім входила основна бойова частина з 1,51 кг вибухової речовини.
Однак, створити Tomahawk MRASM AGM-109H не вдалося, оскільки її головний замовник, Повітряні сили США, вирішили взагалі не замовляти Tomahawk у повітряній версії. Тому ця крилата ракета не може бути запущена з літака, навіть з B-52. Хоча Повітряні сили США мали на озброєнні версію BGM-109G Gryphon для наземних пускових установок, виключно у варіанті під ядерні боєголовки W80 потужністю до 150 кт.
Водночас, у цій нереалізованій концепції Tomahawk розглядалася лише як носій суббоєприпасів, які мали виконати всю основну роботу. Тому саме цей елемент можна замінити, а головна складність полягає у створенні малогабаритних боєприпасів типу BLU-106 BKEP чи STABO.