Сучасні “ганшипи” здаються реліктом минулого, але їхня історія демонструє, що такі авіалайнери та гелікоптери ще мають значний потенціал.
Відколи бойова авіація стала реальністю, вогнева підтримка військ та ураження наземних цілей завжди займали важливе місце серед її завдань. Для цього розроблялися різноманітні типи озброєнь та засобів, що дозволяли діяти в різних умовах проти широкого спектра цілей.
Таким чином з’явилася платформа, що оснащена важким, зазвичай стрілецьким та гарматним озброєнням для нанесення ударів по наземних об’єктах, часто патрулюючи над ціллю. Така авіаційна техніка отримала назву “ганшип” (Gunship). Найбільш відомим представником цього класу сьогодні є американський AC-130.
Ідея створення потужно озброєного “ганшипа” для знищення наземних цілей виникла ще у 1920-х роках, проте серійне виробництво розпочалося вже під час Другої світової війни. Зокрема, у 1942 році американський офіцер Пол Ганн модернізував штурмовик A-20 Havoc, встановивши чотири кулемети в носовій частині літака. Це мало на меті підвищити ефективність борту під час атак з низької висоти.
Подібна розробка справила враження на командувача П’ятих повітряних сил у Тихому океані, генерал-майора Джорджа Кенні. Він запросив Пола Ганна до свого штабу як спеціаліста з розробки особливих проєктів. На цій посаді йому було доручено модифікувати ще 16 літаків A-20 Havoc, оснастивши їх додатковими кулеметами та іншим озброєнням. Ці штурмовики успішно взяли участь у нальоті на японський аеродром у Буні 12 вересня 1942 року.
Згодом розпочалася модифікація бомбардувальників B-25, які отримали збільшену кількість кулеметів, спрямованих вперед, до одинадцяти одиниць. Проте це був ще не кінець, адже на початку 1943 року Ганна направили до США для контролю за виробництвом цих літаків. Вони оснащувалися додатковими курсовими кулеметами для штурмових дій та 75-мм гарматою, встановленою в носовій частині. Звичайно, таке розміщення мало свої особливості та могло ускладнювати керування літаком, але загалом було виготовлено понад тисячу таких одиниць.
Існував також варіант B-25 з 18 кулеметами калібру .50-cal. З них 8 розташовувалися в носі, пара – в хвостовій частині, по парі з боків, два – у спрямованих вперед надфюзеляжних баштах, і чотири – під кабіною пілота, також спрямовані вперед. Ця модифікація стала найбільш масовою серед “ганшипів” на базі цього типу літаків.
Цікаво, що “ганшипами” іноді називали “летючі батареї” з 14-16 кулеметами, які виконували функції “важких винищувачів” та мали забезпечувати прикриття конвоїв стратегічних бомбардувальників від ворожої авіації. Однак таких літаків на базі B-17F Flying Fortress було виготовлено дуже небагато, тому, схоже, ця концепція не отримала такого ж широкого розвитку, як ідея для ударів по землі.
Після Другої світової війни “ганшипи” продовжили свій розвиток та застосування. У 1962 році інженер компанії Bell Ральф Флексман сформулював концепцію для таких апаратів, яку почали втілювати в життя наступного року. Для реалізації проєкту ВПС США передали старий транспортний літак C-123. Випробування за цим проєктом тривали до 1964 року. Важливою стимулом до розвитку в цьому напрямку стала війна у В’єтнамі, де виникла нагальна потреба в авіатехніці для надання повітряної підтримки.
В результаті було визначено, що найкращими платформами для створення таких машин є транспортні літаки та вертольоти. Вони забезпечували тривалу тривалість польоту, можливість довго перебувати над ціллю, а також мали достатній внутрішній простір для розміщення озброєння та боєприпасів.
Першим повноцінним сучасним “ганшипом” став AC-47 Spooky, створений на базі транспортника C-47. Його озброєння складалося з трьох 7,62-мм кулеметів M134 Minigun, вогонь з яких можна було вести через два отвори у задніх вікнах та бічні вантажні двері, розташовані з лівого (пілотського) боку літака. Перша ескадрилья таких літаків була сформована у 1965 році, а вже до 1967 року їхня кількість зросла до двох.
Літак мав значний успіх і активно використовувався для підтримки військ та нанесення ударів по наземних цілях. Машина могла годинами патрулювати над ціллю на висоті 900 метрів зі швидкістю 220 км/год, обсипаючи противника градом куль. В результаті роботи в цьому напрямку продовжилися для створення ще досконаліших засобів.
Так, за програмою “Ганшип-2”, на базі транспортника C-130 був створений AC-130, який став повноцінною системою озброєння. Було встановлено чотири 7,62-мм кулемети Minigun (GAU-2/A) та чотири шестиствольні 20-мм гармати M61 Vulcan. Також у той період з’явилися версії, що мали лише по дві одиниці кожного типу зброї, але доповнені двома 40-мм гарматами L/60 Bofors.
У 1967 році компанія Fairchild Hiller отримала замовлення на розробку “Ганшип-3” за програмою Combat Hornet. У рамках цієї програми старі транспортні літаки C-119, які брали участь ще у Корейській війні 1950-1953 років, мали бути перетворені на “ганшипи”. Порівняно з C-47, вони мали потужніші двигуни та більшу вантажну кабіну.
26 літаків були переобладнані на AC-119G, озброєний чотирма кулеметами Minigun. Існувала також версія AC-119K, випущена в кількості 26 одиниць, яка, окрім цього, оснащувалася двома шестиствольними автоматичними гарматами M61 Vulcan та двома турбореактивними двигунами General Electric J85, розташованими у підкрилових відсіках. Обидва варіанти отримали сучасне радарне обладнання, систему нічного бачення, передові засоби РЕБ та пускові установки для теплових пасток. Крім того, модифікація AC-119K мала покращені радари та навіть ранню систему інфрачервоного виявлення.
До кінця 1969 року більшість AC-47 ВПС США були передані до Республіки В’єтнам. Там же станом на 1973 рік перебувала більшість активних AC-119G/K. Усі ці літаки служили країні до її падіння у 1975 році, коли Північний В’єтнам здобув остаточну перемогу у війні.
Проте для AC-130 історія не завершилася; вони продовжили служити американським військовим, випускатися та активно вдосконалюватися. Нові версії отримували покращену електроніку, прицільні системи, засоби захисту та оновлене озброєння. Так, AC-130E пройшов модернізацію, де кулемети були замінені двома 20-мм гарматами M61 Vulcan, однією 40-мм L/60 Bofors та 105-мм гарматою M102. Остання залишилася в арсеналі літака і в подальших модифікаціях.
“Ганшипи” розвивалися і в напрямку вертольотів, де додаткове озброєння встановлювалося для забезпечення вогневої підтримки. Тут можна згадати розроблений у Франції Aérospatiale Alouette III, який у такій ролі брав участь у колоніальній війні Португалії (1961-1974), війні за незалежність Намібії та громадянській війні в Родезії.
Також гарним і дуже відомим прикладом є Bell UH-1 Iroquois, який США перетворили на “ганшип” під час війни у В’єтнамі. На них часто встановлювали кулемети та навіть ракети, причому конфігурація озброєння змінювалася залежно від потреб. Вони завдавали ударів по наземних цілях, надавали повітряну підтримку та виконували інші важливі завдання.
Існували також спеціалізовані варіанти для ролі “ганшипів”. Оскільки UH-1B не міг достатньо швидко транспортувати своє озброєння та боєприпаси, його оснастили покращеним двигуном, модернізованими лопатями та головкою ротора. Ця модифікація, названа UH-1C, була спеціально призначена для ролі “ганшипа” і випускалася у кількості 767 одиниць. Пізніше вона також пройшла модернізацію з новим двигуном, отримавши назву UH-1M.
З історії СРСР також є приклад відомого “ганшипа” – вертоліт Мі-24, який з’явився саме як засіб для надання вогневої підтримки та ударів по наземних цілях. Він отримав потужне озброєння, зокрема 12,7-мм чотириствольний кулемет ЯкБ-12,7 у встановці УСПУ-24, розташованій знизу спереду. Крім того, була можливість використання стрілецького озброєння з вантажного відсіку. Також існують гарматні та кулеметні підвісні контейнери, можливість нести некеровані авіаційні ракети та ПТКР. У модифікації Мі-24П замість ЯкБ-12,7 спереду була встановлена гармата ГШ-23Л.
Сьогодні “ганшипи” можуть здаватися дещо застарілими, враховуючи розвиток систем протиповітряної оборони, але насправді вони все ще мають свою нішу. При цьому такі літаки та вертольоти еволюціонували, отримавши як нове озброєння зі спеціальними засобами, на зразок кулеметів з системами прицілювання, так і безпілотники, які можуть запускатися з авіаційної техніки, або навіть самі виступати в ролі “ганшипів”. Україна має накопичений досвід у цьому напрямку, про який ми розповімо у наступних публікаціях.