Україна входить у друге десятиліття війни із викликом, який не позначений на картах бойових дій, але котрий безпосередньо впливатиме на долю країни. Йдеться про генерацію дітей, що ростуть в умовах перманентної загрози, втрати стабільності та опіки дорослих. У той час, як держава зосереджується на відбудові інфраструктури та заходах безпеки, менш помітною лишається системна праця з тими, хто вже зараз формує суспільний та демографічний вигляд України прийдешньої.
Як інформує OBOZ.UA з посиланням на спеціалістів із питань охорони прав дітей, медиків і психологів: війна не породила нові проблеми — вона різко загострила наявні. Однією з таких є хронічна неміцність системи роботи з юнацтвом, особливо тими, хто знаходиться під піклуванням держави. У державних установах роками нехтували комплексною психологічною, освітньою та виховною складовою, зводячи піклування про дитину до елементарного забезпечення.
Власне в цьому контексті фахівці говорять про явище, яке часто замовчується або зводиться до «окремих випадків», хоча насправді має чітко виражений системний характер. Мається на увазі раннє материнство серед тінейджерів, яке реєструється в Україні не перший рік і має сталу залежність від інституційного виховання. За оцінками відповідних експертів, приблизно половина випадків ранньої вагітності трапляється у вихованок інституційних закладів.
Гінекологи та працівники центрів роботи з юнацтвом наголошують: у 14-15 років неможливо «вплинути вчасно», якщо до цього не було багаторічної системної превенції. Відсутність елементарних знань про власне тіло, межі безпеки, відповідальні відносини та репродуктивне здоров’я — це результат не вибору дитини, а бездіяльності дорослих. Уникнення таких ситуацій є прямим обов’язком батьків, законних опікунів, вихователів та держави. Якщо цього не трапилося — відповідальність покладається саме на них.
Війна лише збільшила ризики. Масові евакуації, тимчасові притулки, перенаселеність, постійні переїзди та нестача кадрів соціальних працівників послабили контроль та підтримку. У таких умовах питання приватності, особистих меж та безпеки підлітків стають особливо уразливими. Психологи попереджають: діти, які пережили втрату житла або сім’ї, нерідко компенсують травму небезпечною поведінкою — і без належного нагляду наслідки можуть бути непоправними.
Україна досі підтримує одну з найбільших у Європі інституційних систем, де дитина лишається «одиницею на балансі», а не суб’єктом із правом на захист, розвиток та майбутнє. Витрачаючи мільярди гривень на утримання будівель, держава недофінансовує людський капітал — психологічну допомогу, менторські програми, роботу з юнацтвом та сімейні форми виховання.
Фахівці згодні в одному: запобігання соціальним кризам, зокрема й тим, що виявляються в юнацькому віці, має розглядатися як питання державної безпеки. Без кардинальної зміни підходів до охорони дитинства Україна ризикує зіткнутися з відтермінованими наслідками війни — вже не на передовій, а всередині соціуму.
Діти війни — це майбутні громадяни країни, відповідальність за яких лежить на дорослих вже зараз.