Учасники Волейбольного Чемпіонату України серед ветеранів війни поділилися, як єдиний похід до спортивної зали може спричинити значні трансформації в житті
Волейбол сидячи вважається одним із найпопулярніших видів адаптивного спорту в Україні. Ця командна гра, знайома багатьом зі шкільних часів, пристосована для осіб з різними ушкодженнями опорно-рухового апарату та слугує чудовим методом відновлення. Додатковою перевагою є відсутність потреби у спеціальному дороговартісному спорядженні. Достатньо базових речей – спортивної зали, м’яча та сітки.
Нещодавно в Тернополі відбувся третій етап національного чемпіонату з волейболу сидячи серед ветеранів війни. Протягом двох днів тривали напружені змагання за участю команд з Черкас, Вінниці, Кривого Рогу, Чернігова та Тернополя. Про особливості цієї дисципліни, її роль у відновленні військових, а також про специфіку залучення ветеранів до адаптивного спорту – у репортажі Укрінформу.
ВДВІЧІ МЕНША ПЛОЩА І НИЖЧА СІТКА
Прибувши до зали, де проходив чемпіонат, я застав команди в процесі розминки між матчами. Збірні тернопільських "Яструбів" та черкаського "Дніпра" готувалися до виступів. На трибунах збиралися вболівальники. Я розпитував тренерів про відмінності адаптивного волейболу від його класичного варіанту.
"Гравці виступають, сидячи на підлозі. Кожна команда складається з шести спортсменів. Ігрова площа вдвічі менша – її ширина становить 6 метрів, довжина – 10, а висота сітки нижча – 1,15 метра для чоловіків та 1,05 метра для жінок", – пояснює наставник тернопільської команди "Яструби" Петро Ніколюк.
Учасниця суддівської колегії чемпіонату з Києва, Сніжана Макаревич, додає, що грати в волейбол сидячи складніше, ніж у звичайний.
"Ми з дівчатами та хлопцями пробували, але, чесно кажучи, у нас не дуже виходило. Для цього потрібна певна міцність та витривалість", – зазначає вона.
Розпочинається матч. Спочатку гравці вітають один одного рукостисканням, а потім команди стають одна навпроти одної та вигукують "Слава Україні!" та "Героям слава!". Після цього розпочинається поєдинок. По шість учасників з кожного боку беруть участь у грі, інші знаходяться поруч і активно підтримують свої команди.
Напруга на майданчику неймовірна. Видно, як кожна команда прагне здобути перемогу у протистоянні. Після трьох сетів перемогу здобувають господарі поля. Гравці обіймаються, висловлюючи щиру радість. Ця гра приносить багато позитивних емоцій не тільки учасникам, але й усім присутнім, адже спостерігати за матчем, не залишаючись байдужим, просто неможливо.
"ВИПЛАСКУЄМО НЕГАТИВНУ ЕНЕРГІЮ ЗА ДОПОМОГОЮ М’ЯЧА"
Після гри я поспілкувався з членами тернопільської команди, яка була сформована понад рік тому.
"До складу "Яструбів" входять не лише мешканці обласного центру, але й ветерани з навколишніх сіл, а один учасник долає шлях навіть з Хмельницької області. Наразі ми тренуємося двічі на тиждень, але плануємо додати ще один день. Хлопці проявляють велику зацікавленість та ініціативність, що є надзвичайно важливим", – розповідає тренер Петро Ніколюк.
Волейболісти зізнаються, що гра не лише сприяє покращенню фізичної форми, але й допомагає емоційно розвантажитися.
"Накопичується негативна енергія, а на майданчику ми її просто вивільняємо за допомогою м’яча. Це допомагає позбутися поганих емоцій, отримати заряд адреналіну і відчути позитив", – ділиться капітан "Яструбів" Василь Базюк.
Він проходив службу в штурмовій бригаді "Лють". У 2023 році на Бахмутському напрямку зазнав важкого поранення.
"Я довго лікувався, близько року. Було дві операції, потім реабілітація. В нозі досі залишився осколок. У цей період дуже важлива підтримка. Саме рідні та друзі допомагають не здаватися і боротися. Я хочу, щоб кожен ветеран знав: не варто залишатися наодинці зі своїми проблемами. У нашій команді ми підтримуємо один одного і на власному прикладі демонструємо, що життя після поранення не зупиняється. Наше гасло: "Немає меж – є лише цілі", – зазначає Василь.
Величезною підтримкою для ветерана під час відновлення та повернення до цивільного життя стала його кохана Вікторія, яка переїхала з Бахмута до Тернополя. Вона завжди присутня на виступах "Яструбів".
"Я завжди вболіваю за нашу команду, відвідую всі змагання. Присутність близьких на грі надає нашим хлопцям натхнення та сил", – розповідає Вікторія.
За її словами, відколи Василь почав займатися спортом, він значно змінився, став більш активним та позитивним.
"Змагання та тренування приносять йому задоволення. Я відчуваю, що це його стихія, і дуже рада, що після всього пережитого він знайшов заняття до душі", – додає Вікторія.
Інший гравець "Яструбів", Володимир Шанайда, внаслідок тяжкого поранення на Запорізькому напрямку втратив обидві ноги. Він почав займатися волейболом ще під час реабілітації у Вінницькому військово-медичному центрі. Після повернення до Тернополя він приєднався до новоствореної міської команди.
"Для мене волейбол – це джерело позитивних емоцій, командний дух і новий досвід", – каже захисник.
Володимир також займається плаванням. Нещодавно він брав участь у міжнародному запливі OCEANMAN на озері Лаго-д’Орта в Італії, успішно подолавши дистанцію у два кілометри.
"НАЙВАЖЧЕ БУЛО УСВІДОМИТИ, ЩО НЕ ЗМОЖУ ПОВЕРНУТИСЯ ДО ПОБРАТИМІВ"
Під час змагань я познайомився з учасниками, які прибули до Тернополя з різних куточків України. 37-річний Дмитро Скляренко приїхав із Черкас. Він займається волейболом сидячи приблизно два роки. Спочатку він пробував ампутбол, але ця дисципліна йому не сподобалася.
"А на тренуваннях з волейболу я отримую справжнє задоволення. У нас дуже чудова команда", – з усмішкою розповідає Дмитро.
Він став на захист України ще у 2014-2015 роках у складі 28-ї бригади. З початком повномасштабного вторгнення він приєднався до 115-ї ОМБр. У травні він отримав важке поранення, після чого пройшов лікування та реабілітацію.
"Найскладніше було усвідомити, що я не зможу повернутися до своїх побратимів. Я пройшов протезування в США і сподівався, що отримаю сучасний протез і повернуся до ЗСУ. Однак, зробивши перші кроки на протезі, я зрозумів: яким би передовим він не був, я вже не зможу повернутися. Цей період був непростим. Але мені допомогли друзі і, звичайно, спорт. Зараз я всім знайомим ветеранам раджу займатися спортом, знайти дисципліну, яка їм подобається і приносить задоволення", – радить Дмитро.
Сергій Амірагов родом з Дніпропетровщини, але зараз проживає на Тернопільщині і виступає за місцеву команду.
"Я почав займатися спортом кілька місяців тому. Мені розповіли про таку можливість у нашому "Ветеранському просторі". До війни я грав у волейбол. Хоч і не професійно, але досить добре", – розповідає чоловік.
Сергій добровільно пішов на фронт у 2022 році. Служив штурмовиком у складі 93-ї бригади. Пройшов через Бахмут, Соледар, Часів Яр, Роботине, а потім воював під Мар’їнкою. У січні 2024 року отримав осколкове поранення поблизу Новомихайлівки на Донеччині. Одну ногу було ампутовано, інша зазнала значних ушкоджень. Він лікувався протягом двох років, після чого пройшов протезування.
Сергію також найскладніше було прийняти той факт, що він не може повернутися до своїх побратимів, які стали йому як друга родина. Чоловік продовжує допомагати їм усіма доступними способами.
"Ми також разом з хлопцями робимо все можливе, щоб підтримати дітей наших загиблих побратимів. Це наш обов’язок. Ми завжди вітаємо їх з днями народження та важливими подіями. Намагаємося бути поруч і підтримувати у всьому" – з болем у голосі говорить Сергій.
СПОРТ СПРИЯЄ ШВИДШІЙ АДАПТАЦІЇ ДО ЦИВІЛЬНОГО ЖИТТЯ
Сьогодні в Україні активно розвиваються адаптивні види спорту. Однак проблемою залишається залучення ветеранів до цієї діяльності. Учасник вінницької команди з волейболу сидячи Олександр Говоруха зазначає, що надзвичайно важливо переконати людину прийти на тренування і спробувати хоча б раз.
"Розповім про свій досвід. Я створив ампутбол-команду у Вінниці, яка бере участь у Чемпіонаті України. Мені вдалося залучити близько 70 ветеранів за півтора року, зараз грає приблизно 30. Кількість людей, з якими я спілкувався, намагаючись умовити їх прийти на тренування, перевищує 300 осіб. Переконати надзвичайно складно. Навіть мені, хоч я сам є таким, як вони. Головне – умовити прийти хоча б один раз. Як тільки хлопці починають займатися, у них з’являється чіткий розклад – ігри, змагання, поїздки. Статистика свідчить, що всі, хто займається будь-якими адаптивними видами спорту, швидше соціалізуються, знаходять себе в житті, створюють громадські організації, започатковують бізнес або знаходять роботу. Тобто спорт сприяє швидшій адаптації до повсякденного життя. Сьогодні на змаганнях я зустрів хлопця з Чернігова, якому пропонував займатися ампфутболом, коли він проходив реабілітацію у Вінниці. Тоді він відмовився, але згодом все ж прийшов у спорт і тепер грає у волейбол", – розповідає Олександр.
Чоловік став на захист України в перші дні повномасштабного вторгнення. Він служив у складі 57-ї мотопіхотної бригади. Отримав важке поранення в передмісті Вовчанська в травні 2024 року.
"У нас відбувся стрілецький бій з російською диверсійно-розвідувальною групою. Я був головним сержантом роти і координував дії суміжних підрозділів. Я змінював свою позицію, щоб влаштувати засідку для ворога, коли мене підстрелив снайпер, і ще 400 метрів мене переслідували. Мені вдалося врятуватися завдяки тому, що я добре знав місцевість. Я наклав турнікет, але втратив багато крові. Евакуація тривала 11 годин, а через 16 годин я потрапив до госпіталю. Я вже тоді розумів, що втрачу кінцівку", – поділився Олександр.
Далі було 10 операцій, реабілітація, протезування та повернення до цивільного життя.
"Спочатку я почав займатися волейболом сидячи, оскільки в університеті грав у волейбол. Але потім у Львові під час реабілітації я спробував ампфутбол. Тепер я професійно займаюся цим видом спорту. Граю за "Покрову АМП" – володаря Кубка України. Я представляю свою команду на міжнародній арені. Також я викладаю у Харківському національному університеті внутрішніх справ, який був релокований до Вінниці, і працюю помічником ректора з питань ветеранської політики", – розповідає співрозмовник.
Олександр Говоруха зазначає, що адаптивний спорт – це не лише спорт, а й спільнота, яка завжди готова надати допомогу.
"Це можуть бути будь-які проблеми – пошук роботи, житла, труднощі з документами. Якщо ми самі не можемо вирішити питання, то знаємо, до кого звернутися. Це також спільні поїздки, відпочинок, нові знайомства та друзі. У нас сформувалася потужна ветеранська мережа по всій Україні, яка завжди готова підтримати", – додає він.
І тренери, і захисники, з якими мені вдалося поспілкуватися, закликають ветеранів, які ще не спробували свої сили в адаптивному спорті, повірити у власні можливості та прийти на тренування. Адже іноді один крок до спортивної зали може стати початком значних змін у житті.
Юля Томчишин, Тернопіль
Фото авторки