Його перша золота медаль була здобута у 18 років, а на цьогорічних зимових Іграх в Італії він завоював чотири нагороди
26-річний Тарас Радь з Тернополя є одним із найуспішніших українських паралімпійців. Спортсмен має у своєму активі десятки нагород з європейських та світових змагань.
Про свій виступ на Паралімпіаді, травму, пережиту в дитинстві, спортивний шлях та плани на майбутнє Тарас поділився з Укрінформом.
ПІД ЧАС ЗАЇЗДУ З ТРИБУН ЧУВ ГОЛОС МАТЕРІ
Ми зустрічаємося з Тарасом в одній з кав’ярень Тернополя. На моє прохання спортсмен приносить із собою медалі, завойовані цього року на Паралімпіаді.
– Ми готувалися понад рік. Фінальний етап тренувань відбувався в січні у Словенії. Спочатку ми мали п’ять днів тренувань, а на шостий відпочивали, але з наближенням Ігор кількість робочих днів збільшили до шести. Щодня проводилося по два тренування. Це було дуже виснажливо. А вже перед самими змаганнями навантаження поступово знижували, – розповідає хлопець.
Готуючись до змагань, він завжди переглядає записи своїх попередніх виступів та аналізує їх.
Вже у першому старті – чоловічій спринтерській гонці у класі сидячи – українець здобув золоту медаль.
– Я чудово відстрілявся, не зробивши жодного промаху. І по трасі теж пройшов дистанцію швидко, обійшовши всіх суперників. Китайські спортсмени були дуже сильними, але, як показала ця гонка, з ними можна змагатися і перемагати, – ділиться враженнями Тарас.
Він додає, що ця перемога є для нього надзвичайно цінною. Адже порівняно з 2018 роком, коли він також виборов “золото”, конкуренція значно зросла.
На Олімпіаді в Італії Тарас здобув дві срібні та одну бронзову медалі. Це його найуспішніший виступ на Паралімпійських іграх. Хлопець зізнається, що найзворушливішим для нього був момент перед фінішем, коли він усвідомив, що переміг у гонці. А ще – церемонія нагородження, коли піднімають прапор і по всьому стадіону лунає український гімн.
– Згадуючи цю мить, досі відчуваю мурашки по шкірі. Я був надзвичайно щасливий, що зміг гідно представити свою країну, яка зараз бореться за незалежність на полі бою, нагадати про нас світові, – коментує Радь.
У перші дні змагань хлопця підтримували рідні. Він зізнається, що було дуже прикро, що їм не дозволили пройти на трибуни з українською символікою, хоча згодом цю ситуацію вдалося вирішити.
– Ми не бачилися з рідними ще з січня і вперше зустрілися вже перед гонкою на Олімпіаді. Я був дуже щасливий. Вже під час змагань, коли я стріляв і влучав, чув, як вони кричали “Є!”, а коли був промах, лунало: “Ні!”, – сміється він. – Особливо чітко я чув голос матері. До трибун було 200-300 метрів, тож не розумію, як це було можливо.
ЧЕРЕЗ ЛІКАРСЬКУ ПОМИЛКУ НОГУ АМПУТУВАЛИ
Тарас розповідає, що з дитинства дуже любив спорт. Разом зі старшим братом займався веслуванням, футболом, легкою атлетикою. Потім до них долучився молодший брат.
Життя юнака змінилося у 13 років. Під час канікул у селі він травмував ногу. Трагедія сталася на полі. Його, дитину, яка вибігла з кукурудзи, вчасно не помітили і порізали м’яз ноги косаркою.
– Через помилку медиків почалася гангрена. Батьки відвезли мене до Києва. Там кілька днів намагалися допомогти, обробляли рану. Згодом, через небезпеку зараження крові, ногу довелося ампутувати. Я не знав, що це станеться. Вже коли мене везли з реанімації, побачив – ноги немає. Мати пояснила, що іншого виходу не було. Ми обоє плакали, це було непросто. Поступово я почав пересуватися на милицях. Далі була реабілітація та протезування, – пригадує спортсмен.
Він зізнається, що спочатку йому було важко змиритися з цією ситуацією та звикнути до нової реальності.
– Я був дитиною, вів активний спосіб життя. Але вже не міг займатися тим, що мені подобалося. Звісно, я був дуже засмучений. Але батьки завжди були поруч, вони мене дуже підтримували і допомагали у всьому. Я добре пам’ятаю день, коли після реабілітації та протезування ми повернулися в село. На подвір’ї стояв велосипед. Я сів на нього, почав їхати і впав. Коли батьки побачили, що я весь у болоті, розпитали, що сталося. Пішли зі мною на вулицю і підтримували, поки я їхав на велосипеді. Вже наступного дня я катався сам, лише не вмів розвертатися. А згодом і цьому навчився.
ДО ТРАВМИ НІКОЛИ НЕ СТОЯВ НА ЛИЖАХ
У 14 років рідні відвели Тараса до Тернопільського регіонального центру та ДЮСШІ “Інваспорт”.
– Вони дуже хотіли, щоб я не сидів удома, а знову почав займатися спортом і знайшов те, що мені до вподоби. Моїм першим тренером став Віктор Йосипович Федорчак. Ми з ним почали займатися тенісом, важкою атлетикою, шашками, шахами, плаванням. Потім я спробував себе у лижних перегонах та біатлоні. Цікаво, що до травми я ніколи не стояв на лижах, – пригадує спортсмен.
Тарас навчився кататися на лижах, сидячи на спеціальних санях, які називають “боб”. Він зізнається, що спочатку під час тренувань дуже багато падав, але це його не зупиняло: підводився – і продовжував. Навесні 2015 року поїхав на Чемпіонат України з лижних перегонів та біатлону, де посів четверте місце. Наполегливого хлопця помітили та запросили на тренування української збірної в Чернігові.
– Я ще не був у складі збірної, але їздив з командою на всі збори. Через кілька місяців мене взяли за кордон на етапи Кубка світу. Мені було 15 років. Я був наймолодшим у команді, але всі мене підтримували, – розповідає хлопець.
Першу медаль зі світових змагань Тарас Радь здобув у 2016 році на першому етапі Кубка світу у Фінляндії.
– “Золото” вдалося вибороти одразу – завдяки чудовій стрільбі та добрій фізичній підготовці. Мене просто переповнювали емоції, адже у гонці брали участь 30 найсильніших спортсменів світу. Це стало для мене потужним стимулом ще більше працювати і рухатися вперед, – пригадує спортсмен.
У 2018 році на Іграх у Пхьончхані 18-річний тернополянин виграв перше “золото”, ставши наймолодшим в історії України зимовим паралімпійським чемпіоном. На церемонії закриття змагань він ніс український прапор.
МРІЯ – СВІТОВИЙ РЕКОРД НА ПАРАЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ
Я запитую Тараса, як він готується до гонок, чи має власні ритуали.
– Зазвичай, ми з хлопцями вранці прокидаємося, снідаємо, а потім голосно вмикаємо українську музику, щось запальне. Далі вирушаємо на трасу, я роблю розминку і вже за 20-30 хвилин до старту одягаю куртку, щоб зігрітися. Зручно сідаю, закриваю очі і ні про що не думаю, розслабляюся, ніби ще сплю. Цьому я навчився у свого друга, біатлоніста Ярового Максима. Це допомагає сконцентруватися перед стартом, – ділиться співрозмовник.
Окрім біатлону та лижних перегонів, Тарас має багато інших захоплень. Він водить автомобіль та мотоцикл. Разом із двоюрідним братом грає у волейбол, а також любить риболовлю.
На завершення розмови я запитую паралімпійця, що б він порадив людям з інвалідністю, враховуючи його досвід та шлях.
– Коли людина втрачає кінцівку чи отримує серйозну травму, це дуже важко. Кожен переживає по-своєму. Найперше, раджу не здаватися і не замикатися вдома. Спробуйте зайнятися спортом – оберіть вид, який вам до вподоби. Будете чимось зайняті, матимете більше спілкування – психологічно стане легше. Можна подивитися на інших людей, які мають складні ураження, і навчатися у них. Я робив саме так. Мені було важко, але коли потрапив до паралімпійської збірної, побачив дуже багато спортсменів з ампутаціями, з ураженнями хребта, з проблемами із зором. Я спілкувався з ними, дізнавався про їхній досвід, і так мені вдалося повністю прийняти себе. Це дійсно допомогло. Тому не сидіть на самоті, варто виходити хоча б кудись, спілкуватися, пробувати і шукати свій шлях, – каже Тарас.
Попереду у паралімпійця – новий тренувальний сезон та підготовка до етапів Кубка світу. На майбутнє Тарас ставить перед собою амбітну мету – встановити світовий рекорд за кількістю золотих медалей на Паралімпійських іграх.
Юля Томчишин, Тернопіль
Фото авторки та надані Тарасом Радем