19 липня виповнилося 150 років від дня народження Володимира Чехівського (1876–1937). Він був одним із засновників української державності, освіти та Церкви.
Володимир Чехівський належить до плеяди діячів, які розбудовували Українську державність на початку ХХ століття. Хоча він не був на перших, медійно відомих позиціях, і не належав до тих, кого називали “всенародними” улюбленцями того часу, його внесок, без сумніву, був вирішальним для становлення сучасної України. Хто ж він такий?
Як перший прем’єр-міністр уряду Директорії УНР, видатний просвітник, педагог та один із ключових ідеологів Української Автокефальної Православної Церкви, він мав багато облич. Кожне з них могло б стати темою для окремого дослідження чи цілої книги. За його нетривале прем’єрство було проголошено Акт Злуки, ухвалено низку важливих законодавчих актів, зокрема щодо державної мови України та автокефалії Української православної церкви. Однак після падіння УНР та поразки національно-визвольних змагань доля Володимира Чехівського, як і багатьох його співвітчизників, кардинально змінилася.
Становлення особистості
Володимир Мусійович Чехівський народився 19 липня 1876 року в селі Горохуватка на Київщині. Його батько був священником. Після завершення Київської духовної академії, де він здобув ступінь кандидата богослов’я, він склав іспит на вчителя гімназії. Згодом отримав ступінь магістра і викладав у навчальних закладах Кам’янця-Подільського, Києва та Черкас. Вихований у патріотичному дусі, ще будучи студентом, він долучився до українського національного руху. Він був членом гуртка драгомановців, входив до Революційної української партії, а пізніше – до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У 1906 році його було обрано депутатом І Державної думи Російської імперії. Проте після її розпуску, за участь в українському русі, його заслали до Вологодської губернії.
Вирішальним для формування Чехівського як політичного та громадського діяча став період його життя в Одесі (1908–1917). Паралельно з викладацькою діяльністю він активно працював у товаристві “Просвіта”, газеті “Українське слово”, Українській учительській спілці, зазнаючи переслідувань з боку царської влади.
Після Лютневої революції 1917 року він очолив Одеський комітет УСДРП (найбільш впливової політичної партії в регіоні), став гласним міської думи та керівником Херсонської губернської ради об’єднаних громадських організацій. На Всеукраїнському національному конгресі він представляв Одесу, був обраний до Української Центральної Ради і увійшов до її президії. Він очолював Одеський ревком, працював політичним комісаром міста та виконував обов’язки комісара освіти Херсонщини. Його діяльність значною мірою сприяла українізації краю. За його активної участі в Одесі протягом 1917-1918 років з’явилися перші україномовні школи, було засновано курси українознавства для педагогів Одеси та Одеського навчального округу. Чехівський зауважував: “Хоч Україна самостійна, хоч з усіх боків гукають про українізацію, але ж на ділі йде послідовна, по інерції, русифікація. Наша молодь ще й досі під впливом російської культури…”.
Його надзвичайна працездатність та енергія забезпечили йому авторитет серед українських революційних діячів. Саме в Одесі Володимир Чехівський став одним із найвизначніших лідерів українського національного руху.
Як м’яка та толерантна людина, він усе життя вірив, що опонентів, якими б вони не були, можна переконати словом. Ця риса зробила його видатним просвітником, оратором, але водночас призвела до трагічних помилок, наприклад, утопічних поглядів на можливість порозуміння з росіянами. Коли у 1918 році Одесу захопили більшовики і встановили свою диктатуру, сучасник зазначав, що Чехівський “замкнувся у своїй кімнаті й плакав, слухаючи розриви шрапнелі і постріли. Від відчаю, що не зумів об’єднати українців і москалів…”. Варто також зазначити, що під час червоного терору в Одесі він вживав активних заходів для звільнення січовиків та студентів товариства учнівської молоді “Зоря” з-під впливу ЧК. Наприклад, він був присутній на суді “надзвичайників” над патріотично налаштованою молоддю у Воронцовському палаці, що допомогло запобігти тортурам над ними. Він виступав посередником у переговорах з ЧК від української сторони у 1918 році, а також у 1927 році, незадовго до власного арешту, коли ОДПУ намагалося усунути від влади митрополита Василя Липківського.
Перший прем’єр уряду Директорії
Після приходу до влади більшовиків у Росії та початку війни за Україну, Володимир Чехівський переїхав до Києва. Там він працював як член ЦК УСДРП та директор департаменту сповідань уряду УНР. Він критично поставився до рішення Центральної Ради запросити на допомогу австро-німецькі війська, вважаючи це небезпечним кроком для української державності. За часів гетьманату Павла Скоропадського він продовжував працювати в міністерстві сповідань, активно займався партійною діяльністю і став одним із провідних діячів Українського національного союзу, який об’єднав опозиційні сили. У листопаді 1918 року він був одним із головних організаторів антигетьманського виступу в Києві, після якого влада в місті перейшла до Ради комісарів, що забезпечила стабільність до прибуття військ Директорії.
26 грудня 1918 року Володимир Чехівський очолив перший уряд Директорії (загалом за два роки їх було шість) – Раду Народних Міністрів УНР. До коаліційного кабінету увійшли представники різних політичних партій, тому прем’єр мусив шукати компроміси між суперечливими позиціями. За дуже короткий час – уряд проіснував лише півтора місяця – він скасував законодавство гетьманату та ухвалив низку важливих державних рішень. Було закріплено статус української мови як державної, ухвалено земельний закон (спрямований на експропріацію державних, церковних та великих приватних землеволодінь для перерозподілу серед селян), встановлено державне відзначення Акту Злуки УНР і ЗУНР, приділено увагу розвитку університетів, Академії мистецтв, створенню Національної бібліотеки та Головної книжкової палати. Саме за ініціативою Чехівського уряд ухвалив закон про автокефалію Української Православної Церкви. Щоправда, його найближчий соратник Володимир Винниченко дорікав прем’єру за надмірну компромісність та нерішучість, спроби догодити як правим, так і лівим.
Уряд Чехівського мусив працювати в умовах стрімкого погіршення військово-політичної ситуації. З одного боку, на Україну наступали більшовицькі війська, з іншого – Антанта підтримувала ідею відновлення “єдиної й неподільної Росії” і не визнавала незалежності УНР. Чехівський разом із Володимиром Винниченком вважав, що Україні необхідно шукати порозуміння з радянською Росією, тоді як Симон Петлюра орієнтувався на підтримку Антанти. Ці розбіжності дедалі більше послаблювали Директорію. Водночас країну охоплювали отаманщина, анархія, економічна руїна та безперервна війна. За таких обставин 31 січня 1919 року уряд Чехівського подав у відставку, хоча ще деякий час виконував свої обов’язки. Незабаром державні установи залишили Київ, а після відходу Володимира Винниченка фактичним керівником УНР став Симон Петлюра. Чехівський перейшов в опозицію до нового курсу, але не полишив боротьби за українську державність.
Внесок у розбудову Української Автокефальної Православної Церкви
Після остаточного захоплення України більшовиками, Володимир Чехівський залишився на батьківщині. “Я мушу бути зі своїм народом”, – говорив він. Він викладав у навчальних закладах Кам’янця-Подільського, Вінниці, Києва, а невдовзі з головою поринув у відродження незалежної української Церкви, ставши головним ідеологом українського церковно-національного відродження.
З 1920 року він співробітничав із Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР), брав участь у проведенні Першого (1921) та Другого (1927) Соборів УАПЦ, писав богословські праці, виступав із проповідями. Перший Собор УАПЦ обрав Чехівського радником митрополита Василя Липківського та головним “благовісником” (проповідником) Всеукраїнської Православної Церковної Ради. Як пише дослідниця життя та діяльності В. Чехівського Ірина Преловська, “У 1921 р. він займався справою влаштування пастирських курсів для підготовки священників та благовісників УАПЦ, сам як мирянин займався благовісництвом – виголошував палкі проповіді в Софійському соборі, який став осередком Старо-Київської парафії УАПЦ”. Сучасник, який був свідком проповіді Володимира Чехівського на свято Благовіщення Богородиці в Софійському соборі у 1927 році, згадував, що “кожне його слово знаходить відгук у серцях людей, сповняє їх священним трепетом, будить мислі про свою українську правду, більшовицьким насильством пригнічену”. І додає, що проповідник він “надзвичайний, недарма називали його золотоустим”.
Серед багатьох праць, написаних Володимиром Чехівським, особливо цікавою є праця “За Церкву, Христову громаду, проти царства темряви” (1922), яка витримала кілька видань. У ній автор зазначає, що “за 10 віків свого існування Українська церква мала всю повноту дарів Святого Духа, аж поки її в ХVІІ ст. підкупом і силою було підпорядковано Московській церкві”, яка вигадала обряд прокльону тих, хто не погоджувався з царським насильством, і серед них гетьмана Івана Мазепу, якого проклинали з церковних амвонів 200 років.
Фальшивий процес СВУ та смерть у Сандармосі
У 1920-х роках Володимир Чехівський був одним із лідерів Української комуністичної партії (незалежних), намагаючись поєднати соціалістичні ідеї з українською державницькою традицією. Крім заняття церковними справами, він працював в історико-філологічному відділі ВУАН, викладав у Київському медичному та Київському політехнічному інститутах, читав лекції на соціально-економічних курсах. Сучасники згадували його як щиру, доброзичливу людину та переконаного українського патріота.
Наприкінці 1920-х років радянська влада розгорнула масштабну кампанію проти української інтелігенції. 29 липня 1929 року Чехівського заарештували у справі так званої Спілки визволення України, звинувативши його в “участі в контрреволюційній організації” та “петлюрівщині”. Під тиском слідства він був змушений визнати вигадані “звинувачення”. У додатку до протоколу від 23 липня 1929 року на запитання про організацію панахиди в Святій Софії у 1926 р. та утворення нелегального угруповання молоді як складової частини “СВУ” він заявив: “Визнаю свої провини перед Радвладою в тому, що я спричинився до нелегального угрупування молоді, спричинився до привнесення в панахиду по Іванові Франкові прихованого поминання С. Петлюри політичного характеру і що я, колишній діяч УСДРП… сприяв ухилу до єдиного національного фронту… Цілковито і остаточно засуджую всі ці мої ухили. Йтиму далі неухильно радянською лінією громадянського життя”.
Спочатку його засудили до смертної кари, яку замінили десятьма роками ув’язнення, після чого його було відправлено до Соловецького табору. Усе, що залишилося з ним від минулого життя – це фото доньки Люби – Любусі, яка померла у 1923 році, у віці 16 років. Це фото супроводжувало Володимира Чехівського на всіх етапах та у в’язницях – лише його йому дозволили залишити… Примітно, що під час слідства чекісти наполегливо допитували колишнього прем’єра про “друзів доньки”: чи багато їх ходило, чи часто, на що Володимир Мусійович розгублено відповідав: “Так, звичайно, ходила молодь, чимало друзів; і згодом, після її смерті ще ходили – підтримували, а потім – усе менше і менше…”.
“Серед тюремного оточення, серед гамору, часом стогону або непотрібного крику, сміху, що наповнюють тісну камеру людей – знаходив можливість відділитися від усього… знаходив у собі силу не помічати всього, що діється навколо, знаходив утіху в молитві, знаходив у молитві силу для дальшого терпіння і віру в Світле Воскресіння”, – писала про чоловіка Олена Чехівська.
3 листопада 1937 року за рішенням особливої трійки НКВС Ленінградської області, Володимира Чехівського розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії. Так, за словами сучасника, “у далеких нетрях радянської півночі, скінчилося життя славетного борця за волю Української Церкви, за державність і свободу її народу”, подвижника “великого формату”.
Реабілітовано Володимира Мусійовича Чехівського лише 11 вересня 1989 року. Відтоді почалося повільне повернення його пам’яті.
Провулок пам’яті
Київ, Черкаси, Кам’янець-Подільський, Вінниця, Одеса – ці міста так чи інакше пов’язані з ім’ям Володимира Чехівського. В одних він жив довше, в інших – менше. Але чи є в них хоча б вулиця, названа на його честь? Чи є меморіальні дошки на будівлях навчальних закладів, де він викладав, у будинках, де мешкав? От, наприклад, село Топали на Одещині. Тут, у місцевій церкві, Володимир Чехівський вінчався з Оленою Сіцінською, яка на довгі роки непростого життя стала йому дружиною, вірною товаришкою та помічницею, а згодом – відомою постаттю в українській діаспорі. Але чи знають про це місцеві мешканці? Чи є відповідна меморіальна дошка, така, як, наприклад, на Святовознесенській церкві на київській Деміївці, де вінчалися Леся Українка з Климентом Квіткою? Ні, немає.
В Одесі з 2024 року існує… провулок Володимира Чехівського. На другий рік повномасштабної російсько-української війни місцеві народні обранці таки наважилися перейменувати 2-й провулок Олександра Невського (загалом їх було в місті аж чотири, ще й вулиця на додачу) – покровителя Сухопутних військ і морської піхоти РФ… Немає в Одесі й жодної меморіальної дошки видатному українському суспільно-політичному діячеві. Ані на вулиці Чорноморській, 26 (у квартирі 10 він колись мешкав), ані будь-де. Жодного знаку, жодної згадки про людину, яка докладала стільки зусиль у розбудову суспільного життя Одеси. 11 років життя та активної діяльності в місті – і лише провулок.
У 2006 році Нацбанк випустив ювілейну 2-гривневу монету до 130-річного ювілею В. Чехівського. Є ще вулиця в Первомайську на Миколаївщині. Мабуть, не надто багато для того, хто був будівничим незалежної України, Церкви та видатним педагогом.
Могили в нього немає і ніколи не було. Проте, попри все, віримо, що ім’я Володимира Чехівського все ж буде, не загубиться – в нехай і умовному – пантеоні української національної пам’яті.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото: Укрінформ