Історія визволеного з російського полону нацгвардійця Віталія Андрейченка. Захисник не бачив сім’ю три роки й уперше обійняв 3-річну доньку Соломію в день її народження.
Віталій Андрейченко з донькою / © ТСН
Свою новонароджену доньку Віталій Андрейченко бачив лише на одному пошарпаному фото. Коли в березні 2023 року під Кремінною на Луганщині він потрапив до рук окупантів, його дружина була на сьомому місяці вагітності. Наприкінці квітня Віталія повернули в Україну під час масштабного обміну. Після понад трьох років неволі захисник нарешті вперше обійняв свою Соломійку та потрапив на її третій день народження.
За щемливою зустріччю на Полтавщині спостерігала кореспондентка ТСН Наталія Ткачук.
Чоловік розповів про ув’язнення в Чечні
Зустріч із Віталієм Андрейченком відбувається в палаті медичного реабілітаційного центру, куди його доправили одразу після обміну.
Захисник зустрічає журналістів з усмішкою: «Добрий день, вже наряджений, вже вас чекаю. Сьогодні дуже важливий день».
Він дбайливо демонструє синьо-жовтий прапор, який отримав під час обміну на кордоні, та пляшку напою, що пояснює його бойове прізвисько.
Віталій Андрейченко, військовослужбовець: «Ось Живчику від Маяка. Чому “Живчик”? Люблю я цей напій. Ну і живучий».
Жити, каже боєць, йому справді є заради кого — вдома на нього чекають четверо його дівчаток: дружина Оля та три донечки Анюта, Софійка і найменша Соломійка, якій саме сьогодні виповнюється три роки. Коли мала з’явилася на світ, батько вже перебував у неволі.
Окупанти утримували українця в суворій ізоляції в Чечні (місто Грозний). Туди майже не доходили листи, а Міжнародний комітет Червоного Хреста не підтверджував перебування наших полонених, через що повернення хлопців звідти є рідкістю. Про те, що у нього народилася Соломійка, Віталій дізнався завдяки єдиному цифровому знімку, який його дружина змогла передати через побратима.
Віталій Андрейченко: «Ми ж не бачилися з нею. Вона як народилася, я ж не був присутній ні на пологових, ніде нічого. І от у неї день народження. І для неї це перше з татом, для мене перше з донькою. Ця фотографія — це моя реліквія, я з нею пройшов увесь полон, грубо кажучи. Вона взагалі зі мною була постійно. Бажав доброго ранку їй, хороших снів. Нам говорили, що на нас ніхто не чекає, ми нікому не потрібні, нас держава не забирає. Як тільки ми перетнули кордон, ця поїздка до Чернігова, ці люди обабіч — це було щось надзвичайне. Плакав увесь автобус, я сам як згадаю — очі сльозяться».
Дружина захисника ходила на акції за звільнення полонених
Дружина Оля згадує, що всі три роки, два місяці і шість днів неволі чоловіка вона буквально завішувала стіни будинку знімками батька, аби діти щомиті відчували його присутність.
Ольга Андрейченко, дружина захисника: «У нас же ж кімната вся в фотографіях. Кажу — це твій тато. Вона, до речі, і цілувала фотографії. Так що вона знає, що по фотографії це тато. Що тато на роботі, скоро приїде. Перше слово в неї було не мама, а тато. Другий раз я на мітинги пишу картинки, плакати, а вона каже: “Мама, сфотографуй мене”. Я взагалі була в шоці, як він показав це фото на обміні, навіть не знала, що воно в нього є».
Всі ці роки Оля без упину їздила на акції та мітинги на підтримку полонених. У день обміну 24 квітня, коли додому повернулися 193 захисники, серце підказало їй негайно вирушати до Чернігова.
Ольга Андрейченко: «Цей день я ніколи не забуду. Я сиділа, мій телефон кипів у руках, я сиділа, мене так трясло. З нами жінка їздила, вона каже: “Оля, дай мені телефон, та зараз він в руках зірветься”. Я кажу, ні, поки мені не подзвонять, я не віддам вам нічого. І невдовзі почулося в слухавці: “Я тут, я тут. Скоро побачимось, мамо, тато!”. Коли обійнялися, він повторював: “Я такий вдячний, що ти мені народила доньку”.
Подружжя Андрейченків / © ТСН
Звільнений з полону воїн проходить реабілітацію
У російських казематах Віталій схуд на 15 кілограмів і наразі має купу загострених проблем зі здоров’ям через нелюдські умови утримання.
Віталій Андрейченко: «Майже рік у нас було триразове харчування — понеділок, середа, п’ятниця. А так — дві пачки цієї сухої “мівіни” на день. Ми приїхали сюди, у Дмитра — спина, у мене там виразка скрутила майже одразу. Тобто я не зламався тільки через них. Я знав, що на мене чекають вдома».
Вже понад два тижні боєць проходить інтенсивне відновлення. Саме на території медцентру відбулася коротка перша зустріч із маленькою Соломійкою між лікувальними процедурами: «Дуже прямо чутливо вона прибігла сама до мене. Вона роздивлялася мене… Пізнавала. Була в нас годинка, здається. І вона всю годину просиділа в мене на руках».
Сьогодні, підготувавши подарунки, Віталій наважився відпроситися у лікарів додому на два дні, аби влаштувати справжнє свято. Для доньки він приготував велику червону дитячу автівку. А для коханої дружини — замовив особливу відзнаку.
Віталій Андрейченко: «Це ось медаль дружині заказав, бо вона в мене справжня героїня. Я пішов захищати країну — це одне діло, це військове, це обов’язок кожного. А вона залишилась сама, народила маленьку дівчинку, і в нас троє дітей. “Незабудка” називав: раз побачиш — не забудеш».
Як воїна зустрічали в селі
Медичний персонал тепло проводжає бійця, передаючи вітання іменинниці. Ми вирушаємо до села Лоза, що на Полтавщині. Дорогою Віталій зупиняється біля квіткового магазину, щоб забрати два заздалегідь підготовлені букети — дружині та малечі. Зізнається, що звичайні побутові речі в тилу після катувань здаються дивом.
Віталій Андрейченко: «Перший раз, як вийшли в магазин, ми не знали, що нам треба. Коротше, понабирали всього три пакети. Принесли в кімнату, поставили і нічого з того не їмо… Світлофор. Паркан. Багато чого змінилося. Тепер я зрозумів ціну життя на цей момент. Перші пів року ми себе картали за те, що ми не втримали позицію. А потім я став картати себе, що в мене дитина росте без мене. Зараз той час, коли треба дихати на повні груди і жити».
Зустріч воїна в селі / © ТСН
На під’їзді до рідного села автомобіль символічно супроводжують лелеки. На вулиці Віталія зустрічають десятки людей, розгорнувши великі синьо-жовті прапори та приготувавши святковий коровай.
Дружина та доньки зі сльозами на очах кидаються в обійми до батька. Найбільше плаче літній батько Віталія, а мама Галина ледве знаходить слова.
Галина Андрейченко, мати бійця: «І так ми чекали, і чекали. І тут у нас народилася внучка. Це було таке щастя, якого не можна передати. Ми летіли сюди і бачили в ній нашого сина. Ми не могли його обіймати — обіймали її».
Після довгих обіймів Віталій вручає червоний «Гелендваген» донечці та вішає медаль на груди дружині.
Разом із татом і мамою щаслива Соломійка вперше задуває три свічки на святковому торті та проводить батькові огляд своєї дитячої кімнати, міцно тримаючи його за руку.
Попереду в сім’ї — два дні омріяного щастя, після чого Віталій має повернутися до медцентру для завершення реабілітації. Після остаточного одужання вся родина мріє поїхати разом на великий відпочинок та нарешті охрестити Соломійку. Хрещеним татом дівчинки стане побратим Дмитро, з яким Віталій пліч-о-пліч пройшов усі жахи війни та полону.
▶ На YouTube-каналі ТСН можна переглянути за цим посиланням: «ТАТО ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕ ПОКИНЕ!» Після трьох років полону вперше зустрівся з донькою! ПЛАКАЛИ УСІ
Коментарі Сортувати: Нові Старі Популярні Надіслати